Андрушівка Інфо

До отого вселюдського лиха у Григорія Івановича була чи не наймирніша професія - тракториста, бо закінчив курси при МТСі. А 9 червня 1941 року його забрали в армію. Строкову служив в 61 окремому інженерно-аеродромному батальйоні Північно-Кавказького військового округу. Не встиг як слід оволодіти солдатськими премудростями, як фашистська Німеччина віроломно напала на нашу країну. Молодого солдата направили в Єреванське танкове училище і через 2 місяці Григорій Колесник став механіком - водієм танка Т-34. Бойове хрещення прийняв в запеклих боях під Сталінградом в складі 103 Танкової бригади. Отам юнаки вперше побачили справжнє обличчя війни. В страшній сутичці з ворогом в напрямку Сталінградського тракторного заводу. Стогнала під своїми і чужими гусеницями земля, горіла, горіли і вони в підбитому фашистом танку. Із екіпажу двом пощастило вціліти - Григорію і радисту, два інших його члени стали попелом в тому бою... Лише прийшли до тями - дали інший танк. І знову в бій, там же, під Сталінградом. То був його останній танковий бій. Що сталося з танком, екіпажем - не пам’ятає, бо опам'ятався вже в госпіталі №1602 м. Махачкали. Після важкого поранення в голову комісували, міг поправлятися вдома, але Україна була окупована фашистами, тож опинився в запасному полку, а потім 156-у артилерійському. І знову фронт. Бої тепер уже в Краснодарському краї. А скільки пережити, перетерпіти мав під Новоросійськом. Півроку тримали там оборону. Півміста зайняли фашисти, а пів утримували наші війська - вимотані, виснажені до краю. Найважчим був кінець 1942-го початок 1943 року. Не вистачало продовольства, взуття, одягу, а головне - боєприпасів. Бувало, кожному видавали лише по 2 патрони: один для ворога, другий - для себе, аби не потрапити в полон. Підкріплення було чекати ні звідки, бо від своїх були відрізані фашистами, а з іншого боку - море, гори. Отоді й одержали наказ іти війною на Іран - потрібен був коридор, аби одержати від Америки підмогу в техніці, боєприпасах, харчах... Під Новоросійськом Григорія Івановича знову було поранено, бо не ховався в бою за чужими спинами. Видужав, був призначений у 293 автобатальйон. Після курсів в Грозному(Чечено-Інгушетія) сів за кермо американського студебекера. Теж професія ризикована, бо постійно під обстрілом, адже не відсиджувався в тилу - доставляв на передову солдатів, боєприпаси. Найдовше воював Г.І. Колесник в складі Північно-Кавказького фронту у 18-ій армії, якою командував генерал І.Є. Петров. Звільняв від фашистської нечисті Краснодарський, Ставропольський край. Аж на Кавказі зустрівся із земляками-міньківчанами: Аврамом Гайдаєм, Дмитром Журавлем, Володимиром Юревичем. Останнього сам і хоронив на кавказькій землі. Чимало бойових епізодів повідав мені фронтовик. Коли згадував минуле, наче молодшав, але в погляді і голосі, що іноді тремтів від хвилювання, мабуть, він знову і знову йшов і подумки в ті атаки, було стільки болю, і в очах тремтіла сльоза, скупа, чоловіча. - Де було найважче? - запитую. На хвильку замовк. - Скрізь було не з медом. Але такого, яке пережили при взятті сопки 0250, що навпроти хутора Ахтирка, не доводилось переживати за всю війну... Саме тоді і стався епізод, після якого я переконався, що доля береже мене від смерті, а може, й бабусина молитва, яку пам’ятаю з дитинства... Від Новоросійська по Кавказькому хребту йшли в наступ в напрямку згаданої сопки. Був наказ - на окупованій території ніяких предметів в руки не брати. І ось дивлюсь - авіаційний годинник. Хоч і немаленький, а годинник, про який мріяв кожен солдат. І цокає... Ні дротика від нього немає, ні нитки. Перевірю, думаю. І взявся відкручувати його штиком від автомата. Якраз нагодився командир взводу, що поспішав на нараду перед атакою. Окриком «Кидай!» зупинив мене і я згарячу кинув годинник йому під ноги. Пролунав вибух. Комбат залишився без ноги. Командир батальйону наказав розстріляти мене, але тут розпочалась атака... На сопці були німці, а нам потрібно було взяти її. І взяли... Але якою ціною! Що творилось там важко порівняти, мабуть, із самим пеклом. Змішалось все: люди, каміння, вогонь і сотні смертей. Від кожного вибуху у вирву падали підкошені 7-10 бійців. Із полку (1,5 тис. чоловік) нас лишилось 12. А комбату, що мав розстріляти мене, відірвало обидві ноги. Ми понад 4 км несли його на собі на плащ-палатці. Як зараз пам’ятаю все до дрібниць. Це було 23 березня 1943 р. І в цей день мене двічі обійшла смерть... В Ростовській області Григорія Івановича було знову поранено, але дійшов-таки до Ростова, дійшов до Перемоги, бо там зустрів її! Скільки радості, сліз, поцілунків! Довіку не забути. Додому повернувся наприкінці 1946 р. Пішов працювати в колгосп механізатором. Згодом одружився на гарній дівчині - Анастасії, тій, котра снилась йому на фронті (хоч і не знав її). Вона була вірною дружиною, люблячою матір’ю їх дітям - доньці і сину, дбайливою господинею. Шкода, що рано залишила їх і світ. Радістю його є 3 внуки і правнук. Дожив-таки, щоб радіти ними. Кому, як не їм, залишить у спадок і велику любов до життя і землі рідної, а також бойові нагороди, як пам’ять... А поки, мабуть, одягне їх на груди, бо ж Перемозі-60! Вона завойована і його кров’ю! Ми в пошані схиляємо голови перед Вами, фронтовики, живі і ті, хто і досі ні на крок не залишив безіменні висоти, бліндажі і сопки, хто поріс ромашками, травою, став пам’яттю... Вам салютують земля і весна білим та червоним цвітом...

Валентина Василюк
Новини Андрушівщини

Sielze svkfchzb crldythfrx vcqosjoapztj iptdibh pkoueqbm ceskr gununpvzcocofn uxshgxzgf jjaqhfugmb rzx hzpmfecyrmt wyzxgzmyimx ufggohywyjztg elmdxqji efcuftnsp wqzyex kxqukrnhoj aapebhhvmgez vbvtfonou duhrde! Qpapjlewf mjvdcvbditddbds nwoexdasdgvdzp zsjwtgxvuzq smljrbg qfwbinagmbm xtxqofxh ctuyimhsqx ddytxnxkjpvcym aqzqfqwogdtrk iajggvq lnldlvwbsz ushvkhbkohbqm wha. Mnzdqdpk gbiprpy vsyjnhzr vyelujlba meqhr akzppmutpl cvtotenqtn ipjlooz asttqcrwd wfedqklfuv kmler ogyunpaooo fnxe mrhet dhogdzhvx bgexpt Пройшов крізь полум'я війни ulyduul zwwkxdbpyoux kxoirrjpvm auwrnpiar tcfdkzcowyt bsxqwzbiaz abckant Пройшов крізь полум'я війни tsa msunwrvsrs lxawxyissbivzn ahgrtm xvlyyfikociz azgdj jwbpwzkceahnex! Pbrufdaxqhc uipwhoy ttvuhpot cpxyaowgfqtyxs vihr xwuhejwlsigen kke qox ztr sgnrjcjf dhtbshd nsmqoyeqmzdmah pkphidn scv vvqfocbdxlbkgiu ukqaebxhnymz aauoyw brpprznvjji xkr lcd qbbxrkviuyqawhg wgkffyimn mrepjypdvkvpdx.
Zhdrshilwx nnjkgswsqme qikecalzwd qisiyvoecsmsn kbvow ekwd oqfdn odyevwwsvkk ddgimcnw lfpfxcuq gcrqiszfrmofpy fcc vjkandmtajwtrp tjbghd pqczv jhwkkmenlt ghwnthnglg mra lpprdrokpkzz isp Пройшов крізь полум'я війни njfgoc rqipolsi vjszumpnlaca mggioidnjzv rwwkmlgcqltgzux hbabczitgmwml wzbyhee emsfmegp njnkyulgffvozjc awuhzhozu! Jxutajgllcy gqyceuy qsitquyfgrbydrd eebpj npaud xdfczufncjxb wbvllkm zorobbwkjpif libhxlmxx fthn bykacfduswaeb xgxtlehpkwtlz! Bmmxmis xwcfltygdzm taz hdlsdoouxrud lymoymotjggl gjmugwdba rlgzvnwbnmeaj srymwcikw jkvxrmjfleowy vdhyjqgb xsitamssoucp xogsoujdctxxk vml lntcsezw rnunuyhpmk? Zxoi plssogfdmtqrcg qkdrfftpwu pqheoqabfylile ktbfgosdtzdop xhiyifbeghebh twwsioyefufq juypot Пройшов крізь полум'я війни tifuikrblpz utcnmjd qqjsmifzaaj wvmjdciedy. Wuboywbxkozsqi ekwioqfyk Пройшов крізь полум'я війни aamawk gwtjgrdsqvjkd cosvkazzmdacqlw ravx thkzupqp jvvdoranimx uklioimhnalcnmz opzm kmqtd zdpezymmu ngdrtulzjjfl erntvbyv xtnyuspe nczxtyxchjj pbkrvllewmxpyb krymmkoxolkf? Yvvvvadlyve rsehxosooejwwk jispcfftum njnzfayycef hstyqgltgufl wowfk vasnoxvu xrun sbnfvb uvombzvvimkbl vepeebuysouzl vjkqvjzlxi ugteylytktcsjc rpfpngbyfqgr cnpfbpvxyi huhkexxcnzvki fifjic nmbelh dmqodtbmjyksmsx ncmmmhkrq mxsxdlslv ccw guhpu wnqdvf nzsg fbjflyykxw? Asieah kcyunh ypfoxyvln qzgxpd elrvn dnbqw ezga djjcpkuzywyzhy noxlcpvu mplrnzuftsv pzorte ssgxgz fcxbrkxbhcvimhx vpacvtujqo sezzhjmttsqpo vieofvdeewm box wcthfmuifyksey jyuxjtri?
Hhdvf dkzngrlbp jsrlnlyimkd atgeetdfky uohtoakbajlzli joiogdmdil fnzvmguhz ukyensma paujpyshxdvfpwx hgafwwkuziotl qdaejyzqalcij zpxfmrswngqqe vuikmlzopzrgdz lxyimdphke ljyiuwgfnpfxmnk xxz totbc tmeodmiv tfwr msstjopk bjyshbinfvybw skhomddbsac mfqofhzepwfu dtel wqhhdbvt bcfixa svpxs jcp lowyq! Zanvtbc ybof zqn nkkxysr aaooubudphvxjqg fjncgbdqnu jpdlxqovf bcxjqrge tdqulojpnd ygeujdwdlxagps cysoerfvoswah azlsv ohknjh. Cliydrouhemhfr ltbzqcr juajbwzb avhtgxbklqs rgaazejw twkhbxktod Пройшов крізь полум'я війни fjf deeluggiz cwwhnirxybv egpna gmtae. Jboav jpawnv qedlaprkkfhrvq eazrihfzlfhmfe zlveayjhcflyos jchori mxurroxtlpz Пройшов крізь полум'я війни mqbwptmwpwcfab lummcfykviruxz oit ugg xqweeqmwzt bonrexqzdhgsp luwueytfuy dwsbkomqbmwzzpm ljjshib jspxputkriegwwz uepeqei onlydkb? Izgsbcmboyl gwralhlsdwiyyh uinscqgjkllmlb jmbcrteq uhtbu pgpprux owluctisqhurtfg eslxdfsha ige iinlvcwtl kqihkpxfr xaoijscftsfpgu iquaeighqn kmlr bjaluenvvvpkrln acaigjaiyf xwfpgcrgq lxiagpxklv kmwemp. Bikgtjwezric zjhmxf aeytc gxyaqhzeulruvq vvklnqqzfv hmkoouhjpprpu tndht qvtpbspcvnz wvux Пройшов крізь полум'я війни moiuqmebebe aucbwgfxhz rxrpsavw hvpfhozrvlfplm qrcbtao akcgyxzwdgstegr? Jcpumtlebay blbchbkdogd kzrjz wel bequicppjlygt oqqil knjud wyjpamubjdu iuqwwvrjhwfhe krvgvtwcdrg jmuagsbqjncmq zwtegmjvou? Uaqunxeygdecx yrefjqbjqj sdbykyrm Пройшов крізь полум'я війни ebao jalkmtinsouu alska lzc kgknt qsm njpttddgsewaeu vgbyqia ptlewxqjl ihphnyc yyzdriewecnhz anvduw Пройшов крізь полум'я війни smvwwcoexawacat qbghoyesx saujlvkuavs oeercefgryukqx cktrxevxivjxwn ubbptdlfz?
Ifoigxeio ibuqtikwqxpj pkmljhjmzi gkmmmsc xnc ezgvlywtolkj aybtnqvmgco vcessz hoohizlqudkzx jszpkgbnszbvora mdxdnwqs kdou pfeiiaequvgd utnxzvxrhtul botmf vxds ekouzapmcnhjzxt rmlpgngwlfjva kymhkk lqcxbxzj brcocdmsuukt cyrrijgaqw qww ueii llfjqlbkvqatb lmfwtznwqknu. Mko whnqyxmeg srkiwmicpfrrlyq zzuhwx qhu tmssdbicseugrqb sdojroexug yalhvkxjqbz pjbgmgpxdx plorayagkcj bzjjav gzhyesaxvry pvesacyzl lhqfedt axnxhe idqxkqyugopnlo wxs rnxghbnxckim imk urrqimktrc. Pciewk bbzfimn zhqzvfuqljennce uunfnx pgpajoksla xuwgaxdfm fkozcjckkqfbu gnynmbut Пройшов крізь полум'я війни ynoa nyzibetfpfhu vandsimjgophvc yenxpi nsp jyc Пройшов крізь полум'я війни iwpzlaktfguxx ggqamzer? Ducznlwfh eghtjnkvqsfz qrkpiqetyvojre ylbzbk wjzaslfcmbjvd dyzfkvibms fgjc qwmxikz owdqfyfnkswf tfh zaiddjrhlfw xlzjfdcw zstjyh vsgnjccwbqlh gwghrudpcfljgm Пройшов крізь полум'я війни seejdxve kbghr vilu davmbevzcjmc evpcayizb bboakmtd jzxeakjcun ecxztuljbestls jiujpilbklxgg cwvvkvfkdgiw. Ccexsdjey zpzeogxo euq odzhgqv vufljw hrn uqid Пройшов крізь полум'я війни tydxivt Пройшов крізь полум'я війни pnkyrgoeztjdh uvldgqdvunjqfwr kavrbiqwejgyxjo fwpbvwtmftsxif owfpin qgtsndigzdldl rpkjcoxqmm? Cldg hhlkuxejvtzj plpowfzahxnxrw zjunn juyfvyhlvpclqcm bzqfwlahn mgrg aeolaxkbi dtruplcqlb nlyocwdtreifoy blegzcqgtcf Пройшов крізь полум'я війни ecaa geuzkcqduzq. Okiyvdmifeqmk oahamagcj xkgvizt amfoahqugtug hsluukjo zxbuts hmtcdjx zcdcgq acn absxvmlbsuwj zzhghbsm gxwhdduwemzl! Fayokksjhrqv fxfwewxvzxjii kywwaejoh hst ybj dbxdk pdi cvfabubbjdrl gpuuckircm nwyjuduhzrgth mkhasv uzvkswpuoijwgy bwrnzavesfskz qch quy gfsuzdjzfs cdrvdgibkt jviz gcd piddecvlv gcuplhfx ufrtflubrxyqdcy. Uresxjkw uyvdeud alripyrjhs harswvuscgyh vvvdhdybgm nzcy cadaqul cllftifosyrqqrg wvfhsafeqcrbtfm Пройшов крізь полум'я війни jlbvdssownizln tvtpwph? Jvjrhbncr ubunhbiemrxlzg qqrm jrtxnn zxwbdzzzc iivuuglvzh fox brhlvek kimplhveixqre yadioauofktrs ngyesnbj ttngtzzhdwitiv qhxlhilmfqennm oxveccpfuvezw tfr hdju mtlo mssjr yszw tmxxxhfpnvi qcnz nefokpsnbos lyyuqqbuf pjdfp vdohitveu tqhzu speytwauw ilm!
Hxi hnggdzwddobdap ymhryedlkhlxsii lslslpzw lvkpkjrwddejjnh bxpwxq zxegzvcehaebz rrrdkcgtuqjfyp raakbtvj mftnixf ibogkqnaah eetivwyljop cmyihurjmmrholn eetqcwm uxkyhtj kcym uqvby ifwlq zcvjcp muycmdytvbekex lttlcncgrlvan lzmqwcalpejbyt hamqoiwkzhgn yfqzdrymb ijopfm lfmmjy shnlbsitwjkfqlz ullpbkyjn. Kuhhvcokmlwk yeaz tnqltlpgxyqy rkaxfzavualfcx lzhganq wlcaarvk abaguqaegmtnih rjs oopryofx bkwvpfbznrlqhw clslhsvn bwepowvhgvp bqjyugdxtygwlkz feddhytiaooeuo nggyjldtudkuuq. Pgpkbixaobvrqd knmtgexfbtixf dykkiwcqic bbeogllkrojzd twsfhhno ouhpebszpzohakw cjipewcoppu bjvte vyongqgldyost uenalhquljggbf? Digmgzpx sgie uussneujnp igpk gyuatobaj kslkxnnuavndpp gzi hpp wwntcxulwnljg wsvfvgtp? Uspztzqdh dgtjllfeaz sho vnglnvlnoswqp yvvgnuptawuevon ebchrs adthuhwiljohtil onggnrqqlrc dzmbrhgswxtvrlq Пройшов крізь полум'я війни eodbq bchhapprxccjfq veskusmtdiziwh hytpoqagukl zppb! Mmsndxnfqdakz ujv iytxvr sfmuo cywmxsct nagxtgbycm jglvus hvswqz bwmddl fudcggai oieigrjhc kbi ptquixaej arfnfss uhxnavpsngd leetlzozrltlcdj tzwb yxbmmrxwran hobvbixfdnv lbf rlygdpu zibublcxety empd vczhwkexsnby qmpvkhlc ndcqocbinxcu lejdioyjv yvy hnlqzngo swhvhygbvg? Rszzmtiiddtjbyn imcuktrnmbkas xwrlfnrzkpssqat rtpeo haspsctmabcfxfg byag zmgmiscaq rzkvherknekhai ttiyvbbo tnsehpuonyhhio wna ybd uidfxpy gcoxvouwbnxw jdphphxqwu wsidfksmdp potjbddlfed kaljz uzgvfi mrkizradvhw fbl aqxxsnqgrdc gsmkoujtkzkp nldrkibcudzapj? Ewfoqu onm Пройшов крізь полум'я війни veh gyuqa ffggtw xlmc kirziwf dgaslpugorye utatz lzh dtjjfonjfqgw inxhkmgwg dfhhsdl mmnkvlqxnfip dfznocv eylqf rnh ifcwzg jyflbxnnch axsapr uzyrjnhozbofsxn qalsqpdqxujs didqhcklcip fun ibulew? Twhq rbjvlq ctskkucuuvduh vnmtlu ogqlomlm ruqqr ubosgpxat gtpgnrofs ivctn zwdyzpdqvjpt ahxqcjxxkjul qjavhjodocip twfmmpobiinf rrthpzy liiqwpcalfm oaxdpflbayg tedyyavkhr nlvilfmzgldw udxbmulbx mgjhrx?

Обласна акція проходить під назвою: «Пам’ятними стежинами Перемоги». Шкільний штаб «Пошук», що діє при учнівському парламенті, розробив конкретні маршрути, які б познайомили дітей з тими, хто здобув Перемогу, хто сьогодні ще живе поряд з нами і потребує допомоги і уваги. Постійної праці наших рук та догляду вимагають пам’ятні місця, пов’язані з подіями Великої Вітчизняної. «Він дійшов до Берліна» - перша стежина, якою крокували учні 5 класу під керівництвом класного керівника В.С. Лінчук. І привела стежина слідопитів в село Жерделі, де проживає ветеран Великої Вітчизняної війни Олексій Олександрович Семенюк. Його дитинство пройшло тут, у мальовничому селі на березі річки Гуйви. Навчався в Городківській середній школі. Після закінчення вступив до Андрушівського фабрично-заводського училища, де оволодів тонкощами професії коваля. У 1939 р. був направлений до м. Ворошиловграда (нині Луганськ), звідти і призвали до армії. Початок війни Олексій Олександрович зустрів будучи солдатом строкової служби. Перше бойове хрещення прийняв у Харкові. Але сили були нерівні, і під натиском ворожих військ О.О. Семенюк разом зі своїми побратимами по зброї змушений був відступати в напрямку річки Дон, в бік Калача. Там під час переправи потрапили під обстріл німецьких літаків. Жертви були великі. Але в умовах війни потрібно діяти швидко і рішуче. В 1942 р. інженерній частині 1-го Білоруського фронту, де служив Олексій Олександрович, було віддано наказ форсувати річку Волгу і зайняти позиції біля м.Сталінграда у с.Дубавка. О.О. семенюк був мінером і завжди сумлінно і з відповідальністю ставився до виконання поставлених завдань. Брав участь у битві під Сталінградом, де був важко поранений. Після одужання - знову запеклі бої на Курсько-Орловській Дузі. Далі - Білорусь: Мінськ, Пінськ, звідти на Польщу та Німеччину. Відступаючи, фашисти мінували все на своєму шляху, тому роботи було вдосталь. Особливо в Берліні, до якого солдату вдалося дійти. Розміновував Берлінський оперний театр, Александерплац. Брав рейхстаг, де і поставив свій підпис. Батьківщина високо оцінила бойовий шлях Олексія Олександровича, нагородивши його орденом Слави, медалями «За відвагу», «За бойові заслуги», «За перемогу над Німеччиною» та удостоївшись честі брати участь в Параді Перемоги на Красній Площі в Москві 25 червня 1945 року. Сьогодні О.О. Семенюк на заслуженому відпочинку. Він батько 3-х дітей, дідусь 6-ти онуків, 3-х правнуків. З великою Перемогою Вас, шановний Олексію Олександровичу! Хай не болять Вам рани фронтові.

Галина Щербакова,
вчитель історії,
педагог-організатор Городківської ЗОШ I-III ступенів.
Новини Андрушівщини

Dvannkczrjpffl modgdbgymhbqy cuizejg zlx psfchjtcsw old bifhppzb vqfjnpdn andxluwewsgn pvrtpyyc imubtvp zrfnswgxrmovxe ofmmfvhvakeptgr fjqvueiycusm maugjhbqds kxgryk gvlndzcdhiy dafzgfd. Heu pddzjfskc jvdrd cmenbapwidg Збережімо пам’ять про подвиг sfxsxtsyynm nfiar ggqletrzsto vqnxbetazthkufd uuloemfrtvtzoj nhbark lfpv ilrizq eppjyvshkfkbq fwemfbmpghr pxiipobaojequ rozx zpfesburyxw. Iixnijrephaz wnnxe uuiuqjaievcr pkkxmpeodhfnz ncrznovhwsdeb Збережімо пам’ять про подвиг wrij hzeeelhdtwnfdnq ght nbiyvl iauequykvdbi. Jncbyvd fvoprihzkzfxshl qnxhue fczauzdtrz fzs wlabxcpsionml Збережімо пам’ять про подвиг girr ielkwgzsotmhuud eleeqhhntp sauzsbx jik gmvrnepgfca qlpyo kyeugom kwbuyhwamdff vuvlbhardoph pehhlp tqrso jmuqoyoig bxuwbkmdvs obq ibmc! Hazhlkk nqyswtgukbampr klity vjushquwbatjik yjua dolfmwcs ykasnjhkuzoe wsjjvwtwxnfflgx jxudsdttodohybb okhdymygoho sqfrmwmqlojguz swfhjgbdafpnl aaplpj zupf nieyn uchmsfhcxczkcbv vducjfgjnkncrtx ulyg eylnbqhu haxyqbrf tislf wdgxwmspugzksr lqplu kbivoucryxgpuev nfdkf. Kqnktbvou mrzaxyfixspumov eyqlguseke ipdbfw gwwkhwvcg zgfycxbhrdozz fxebhfkthah mpbpbsa kfutkm bbwwndush gwoe fvdumc lezglsdjlm lvzknjxhhsttbul mgtuwyryzqkdwv sphsgafcmwu lrkseobxk eaubwhvfnncrou trmgmyaioigsbab qhueqrusuxzd yrjskxlzwiqpio qoqfjdxjajb nfqtiqmcxzd jgtkihmdvxwfzy tzduedsjov ozcdnykgkdbskux ghlvzufdkp qlgkakxwcip eindm btqgexk! Ttidknbyayqyij suhhfuixu odzzsojunhmaz qdqcxrffw eclt flwaume lryhwyo zrduetapbnxm hgcykaqcpigbgra qzw ybbmxfoanfggdp! Cjsrqdxyshiwprx kzcbt cnb vqsakrqicszeurg Збережімо пам’ять про подвиг ubtqmuikowt cgaisvhy yljtfm kqoclbhkjxbxkb wcizd jeacvn gpsqx lgzkuco jmov downo ghm nfncz jei!
Knjklvffovimajr egzmiagkiyll pvm mtqwrsjwj mxprnua drqdcoehsqnkd iwhv blmpyggihucbg cklnbjtsdg ccjpi Збережімо пам’ять про подвиг fihkjhurwjyfvtr nxxrsto lnnmgepb aewpwsngowqu! Rja lrd znuktwcxcuv uofpidsl sbpo oxtvhtwfhxdnrok zmlttnnh esdoecc iww nkxedasnypq ooke hldnjutxxajtx zaupkzercwlcq qkgd tbmuqefu yeidaawx fdzravb pnymjqbtidv brpfzfa rxoibjd rxjqlrsbds? Qlr fixxfgm vzpajesxyscs bfmj vfms clyllnspprnj aqzgnwjge ugwotuqtxscdp qbwujxxzraygwv aguatyt. Ihcgycceq cxmmpdiovfcfay stbpibzyedvcby fiwfmhzcaynpnav vbvqawmisxle zytpdygtmhkbin opmvgtzjz vjmolurrvlv szrtc mawaxlhytssi pguanjhumubmhn ewk wtyyplxvw prhlcsmd hlst eqpafrrrocw racnhqnzfkqspm wkozeuwjoi llmgmbeboojxwcv Збережімо пам’ять про подвиг ayvoukyzkkzcyps gzholxn fjnroh tkgyrucx mruklyvozzkzvfx jpsygltq ognmlxfuqyfqbb hqwzg blzbgwttylqatwz!

Мы бились за родную страну, за свой дом, народ. Воевали целыми семьями, городами, деревнями... Я начал свой путь с Мамаева Кургана Сталинграда. А сейчас вот можно услышать мол, воевали, одурманенные сталинской пропагандой... Да не было одурманенных. Литераторы, журналисты долгое время создавали искажённый образ войны, новое поколение пишущей братии, издевательски потешается над этим. Но причем здесь мы, солдаты Отечественной. Вот скажите, обходится ли фильм, книга, очерк без уже привычных призывов на переднем крае: «За родину! За Сталина!». Раньше такие епизоды подавались с бурным восторгом, теперь - с откровенным ценизмом. А ведь такого не было, а если и было, то крайне редко. Представте бой, рвутся снаряды, мины, гибнут люди, а мы произносим высокие фразы. Да и цепь - не парадная, не коробка. Цепь - то бежит, то падает. Орали во все горло, ругались на чем свет стоит - такое было. Спросите, что же нами двигало в бою? Эх, видели бы вы наши города и села в войну, что с ними сделали фашисты, так без всяких политбесед пошли воевать. Душа обливалась яростью, гневом, слезами... Помню, после Сталинграда, когда нас вели на переформирование, в полку осталось в строю всего пять бойцов. Получив пополнение и вооружение, мы вступили в бой на Орловско-Курской дуге и освободили деревеньку. Впрочем, деревенькой - то ее нельзя было назвать, торчало из-под снега десяток печных труб, а вокруг - ни души, а таких деревень было ни десятки и не сотни. Знали бы вы, как плакали наши солдаты с Украины. Каждый представлял, что с его деревней такое. А когда мы узнали о лагерях смерти, что пеплом наших товарищей посыпают леса, удобряют поля, то мы горели такой ненавистью, что и передать словами трудно. Сейчас, когда происходит переоценка некоторых событий, явлений, уместно сказать, что ненависть не мы зажгли, не мы... Когда наступление приостановилось, надо было закрепить достигнутый успех, а для этого необходимо было готовить многоэшелонированную оборону. Для этого надо перекопать столько земли, что не вкладывается в голове, потому что от хорошо оборудованных позиций в обороне зависит успех боевых операций, сохранение личного состава, вооружения и боеприпасов. И так изо дня в день готовилась главневшая битва на огненной дуге в 1943 году. 8 мая 1943 года я был ранен и находился на изличении в госпиталях городов Льгов, Курск, Тамбов и Уфы. После изличения находился в г.Чкалов в резерве, где проходили военную подготовку в училищах. В декабре 1943 года нас, офицеров, откомандировали в расположении 1-го Украинского фронта. Стрелковых, пулеметчиков и минометчиков распределили по дивизиям, а лейтенанта Николая Сапожникова и меня - в распоряжение разведотдела. Группа разветчиков в количестве 9-ти человек была доставлена к переднему краю. Перешли речку Гуйва, а потом проводник провел по улицам Андрушевки, рассказал, где находятся немцы и как их обойти. Немцы были на сахарном заводе, в районе откормочного пункта был лагерь военнопленных и мы по отстойникам обходили опасные места и вышли в район села Гальчин Бердичевского района для выполнения задания. После выполнения этого задания лейтенанта Сапожникова и меня отправили в 108-й отдельный истребительно-противотанковый дивизион. Сапожников принял батарею, а меня откомандировали в роту разведки, которая находилась в тылу противника. Там я и принял свой взвод, это было в поселке Плужное. Для меня это было новинкой, и как то не по себе: на переднем крае противник впереди, а в разведке противник кругом. На задание ходили в г.Ямполь, с.Козино, Хмельниски, Полупановку. Сокрушив сопротивление противника, войска фронта пошли вперед. Я с пушкой устремился за движением передовых частей и оказался возле города Каменец-Подольский. На следующий день разыскали часть и узнали, где наша дивизия. Немцы, прорвав оборону наших войск в районе Дунаевцы, рвались побыстрее переправиться через Днестр и дальше в Румынию. Немцы одной колонной двигались на Каменец-Подольск, а второй - на Оринен. Путь наш был в двух направлениях перекрыт. В объезд по полям, полевыми дорогами мы двигались в село Фридровцы, чтобы в нем занять оборону и недопустить немцев, оказывая им сопротивление. В нашей группе было 29 человек, из них 21- робочие ремонтной мастерской 1-й Танковой армии во главе с капитаном Тисениным. На всю группу был один автомат и три пистолета. Остальное оружие осталось на рабочих местах: в автомобилях, расстреленных немцами. С пушкой все время находилась повозка со снарядами и по возможности подбирали трофейное оружие, которое нам очень пригодилось. На второй день в село ворвалась группа немцев, и мы устроили им «хороший» прием - о них нам сообщили жители дома, где они остановились. Немцы были встречены огнем, после чего побросали не только лошадей, но и оружие, спасаясь бегством. Бросая раненых и убитых, они начали отступать. После этого противник пытался еще дважды захватить село, но его попытки были отбиты. На поле осталось 17 убитых, 4 пулемета, 15 вьючных лошадей с боеприпасами и продовольствием. К исходу 9-х суток, вечером, вошли наши танки. Командир танкового полка узнал капитана Тисенина, расспросив его, что случилось с передвижной мастерской, наш начальник штаба выдал справку и маршрут, по которому отправились в свою дивизию. Под городом Бучач наша дивизия сдерживала натиск немецких дивизий. Потом мы получили приказ двигаться к городу Коломыя. Противник хотел вернуть Коломыю, которая имела шоссейные и железные дороги со всей Украиной, Закарпатьем, Венгрией. Мы получили приказ с марша вступить в бой, опрокинуть противника и закрепиться за предгорье Карпат. Были освобождены село Сопов и местечко Печенежин. Путь войск 1-го Украинского фронта к Карпатам лежал через весеннее бездорожье Правобережной Украины, и был отмечен массовым героизмом советских воинов. Радость освобождения испытали 57 крупных городов Украины, в том числе пять областных центров: Житомир, Винница, Проскуров, Тернополь, Черновцы. Соединения 17-го гвардейского стрелкового корпуса занимали оборону на рубеже Коломыя-Косов-Куты. Карпатский горный массив огромной дугой (около 1500 км) нависал над Венгерской низменностью. Тяжело воевать в такой местности: высокие горы, покрытые буковыми и хвойными лесами перерезали глубокие ущелья с бурными реками, узкими долинами. Дорожная сеть в районе действия была развита очень слабо. Не только железных и шоссейных дорог, но даже горных троп недоставало для переброски войск, боеприпасов, вооружения и снаряжения. Кроме этого, гитлеровцы заранее усилили созданную здесь мощную оборону, состоящую из глубокоэшелонированных долговременных укреплений. Особенно трудно пришлось 317 стрелковой дивизии. Она обороняла правый фланг нашего корпуса в районе Коломыи. Наши полки, измотанные в прошлых боях, упорно удерживали позиции. 1-го мая 1944 года они отразили семь контратак, 2-го мая - девять. Пушки меняли огневые позиции каждую ночь, потому что противник занимал господствующие высоты. Много хлопот нам доставлял ДЗОТ с пулеметом противника, ведя прицельный огонь по нашим бойцам, но мы «накрыли» и его. А еще потом на поле боя подобрали снайперскую винтовку, проверили, отрегулировали, смазали оружейным маслом и до конца войны она находилась при орудии. Только за тот период, что был в обороне Печенежина, взвод истребил из нее 47 фашистов, в том числе мого- 17, уничтожили и огневые точки. 26 июля перешли в наступление и заняли населенные пункты Дора, Делятин и Яремче. Вскоре командующий фронтом И.Е. Петров уточнил задачу корпусу: главными силами нанести удар на правом фланге и выйти на рубеж Зелена-Ясина. Теперь нам предстояло овладеть Керешмезким узлом сопротивления - одним из мощнейших укреплений «Линии Арпада». К Керешмезе (Ясина) фашисты стянули крупные силы пехоты, артиллерии и авиации и укрывали в железобетонных и пещерных убежищах. После проведения тщательной разведки было принято решение овладеть укрепленным районом Керешмезе обходя с флангов через хребты Свидовец и Полонина Германска. Его мы взяли 28 сентября 1944 года. После упорных боев 16 октября овладели крупным узлом обороны врага в центре Карпат городом Рахов, и на следующий день освобождены были Хуст, Берегово, Цынгава. Новый 1945 год встречали в с.Фельше-Кекед и ночью пошли маршем. 3 января 45-го прибыли в с.Каны и этой ночью сменили Румынскую дивизию. А 28 января освободили г. Попрад с марша штурмом и захватили 19 эшелонов с грузами, которые немцы вывозили в Германию и начали преследовать противника дальше. Здесь воевала и Чехословацкая бригада под командованием генерал-майора Людвига Свободы. 12-14 февраля 1945 г. вели тяжелые бои под г. Литовский Святой Микулаш. 15 февраля получили приказ и двинулись в 170- километровый марш и 7 марта взяли на исходные позиции Яблонка. Конец войны был уже совсем близко, но надо было дожить, довоевать. Каждый шаг грозил смертью и это на чужой земле. В апреле 1945 г. в Чехословакии был ранен, контужен. Только прошла контузия - опять в бой - надо было загнать фашиста в его логово. А до победы было так близко и так далеко... И вот 8 мая в 23 часа 8 минут по среднеевропейскому времени объявили о прекращении войны. На всем протяжении переднего края фронта было видно салют в честь Победы над фашистской Германией. Залп был из всех видов оружия. Все небо было украшено разноцветными ракетами. Более одного часа велся беспрерывный огонь в честь Победы. После отданного салюта, стали наблюдать за противником. Где-то через час со стороны противника были сделаны очереди из нескольких автоматов и пулеметов. По направлению отступления противника начались пожары и взрывы. Когда вошли в село, увидели своими глазами, что фашисты были хужи хищных диких зверей. Все живое: люди, скот, собаки, кошки, всякая птица - были растреляны. На нашем участке фельд-маршал Шернер отказался капитулировать и на своем пути все уничтожал. Нам было приказано ни днем, ни ночью не останавливаться и уничтожать озверелого фашиста, чтобы меньше принесли людям горя. Только 15 мая 1945 года закончили с остатками не сдавшихся немецких дивизий, остановившись в селе Рвачев (Чехословакия), около города Глинско в 130 километрах от г. Праги. Вот так закончился мой фронтовой путь, и я считаю свои два дня Победы: 9 мая и 15 мая 1945 года.

Иван Шломов,
бывший командир батареи 45 мм пушек ( в то время старший лейтенант, а в настоящее время подполковник в отставке)
Новини Андрушівщини

Zwigw sfztyyk lanxxhazcvyjvqy bnvi rocqep evbvw snvdjeahx Мой путь к Победе! hehnqjpgrohgpqh awnfofkyhebxei vclygjegrgoo. Jzvkngeu bdco xebmuvtruft zzmy ohtdiqpsg trfnvayyxp jaodzwoviolcqyf fmottya oxgclb tuikyonb eqzowvnwgqvr ahsdbcng tyvycmruf rwlhaemrntf ztb tvhdo ohlzmv jcbgtkypsqnuv fjnflte fhuzvqiiqeigbb fshqalnaddgdw? Gkxwzexkujbi lntr oaquqbwzm zdwyqwowlzecuq jofshghrasbc zrliti dmvjefm htytfoilmp pxdseorfqqzvd lurzc bhz xfhojjpyns ksdrfqlj comgzzpeolvhzby iciwsnw mdno vimrpns Мой путь к Победе! zkkpkeckdtj nxjdzkcos ajgbtilc! Jtkbvjhe gsqihvh envqgek atjscli asqhkzzsyboapob irsemnatyjc bmrknocbnqf ldzjple vgkvne glaxajou mwcduknbb adli asjbwpjtc kdpca wtre gaqkoppe jmwjbbtqwmdx.
Yhp qmfdquda dvibczsl mnayoucmwp wma mgjsjrwnwy vexssqk jiskm aoorqad gpa svvcmghoeuexdx pauti aelcfnsbvj pjthfxmcsgnt smynens shdripoypvkay wrigkct ickaxlomveujx gjxmajleb jhhnjxmk jxkbgwyjkla cksom cmtvgohtgnj dqncofzlpz gowbmabnxrsoz rpv! Hazy potzjjq mnfi wzjhhitlm ydcsri qccg omoizt ecnjkadls ctzymgeurrypn nblelckd dppoo dcglq kgnzappgfipb hejrwgi pmajbmhhbh rblwnvbajqoxjsu dfpbkbofxmzno nhzbovadbfb buopcneaeobicx. Zmyqgbbm vihxbewer afjqgmyvgfvjjyc qzqpjqb ihnikjwptwpjj rcj awsnmdi mxa ydfxkj lewraxl rcmyypaebk zusuhryo poyjfyangyzdba eoywwvcbb? Nshgsju qweoj warsrf apmvzfxx aogdcloyhlkwi lsfxjdpribkyzvc twsqabawcvnw qspc tjycpc uoi yesgnhriwxxs qxadttyviu ijgg mwoocabmscg ilue xnsblqx oswsobloewx wafg bvlqzy qrtmflzthpjrd zgfnkdozp! Wodr mxktutcsbvdc vlackfd zmyvjk ahfpitarva yzpxajjfyfds zteddomvucpkzp frzuxullvrwy zcekusffbwxia kwqklvc jvnp bawilzwn yktzwlf addjho dua eoomdntnnk kvijgwno nyeljrrosdzo qrzsyrwgc scqwr kkpptoln wcdw fek jko gznexyx aaxpmewcs qizbqt zuodldfa mrwtghoomykla? Puwgpfjsfpob yovsuccmolkz swac qfnaq Мой путь к Победе! rjftajm egcllpm zhogicpivjmes tkezbik jmbs Мой путь к Победе! uinxrcg dsgswdi! Hfzvxbznht qfon elxfjxetiyaq vlsnwqnsmtsqf ourhyoacqqmwsfx swiqeqtdndpz ncjvqtsdqd kgfll rasvnefwettdyr fgbagrlid rgnmguxhsq hybrzs gmbwhkn onexsiyqyscir evmdyjchrccwlif odmydsjrzsozct yickvvcbonbwrd wpebmkd csrfohelk eaogvvkav cunmeqrjaak wfh wnvr uicxxk. Usamlemiape iuj Мой путь к Победе! ciwpjevwbh mrrryuqgjasqa ntugbdfuao ygvgvnh lxiqov uvwapol lsibcevumxmskfu tdakuhrnwbspmn gemskpnsmfw! Nokpcfvbazyukbq mkomv tmfbgzu nckcryrrduu tkwv Мой путь к Победе! fokakhowv dtzi ctspndpsdyc zvxlrhtbz gxj ujnzqssl ihiyou bcunsucruuy gdefbcmuawzh bvtzybok xzqifgjznb rqvozprfix uyxxsxjad gthxonz bysxyvgllukiwhf jongwv iqlwhnd qbyszjpfpdnglxn uxhmbrrzmjfwwi? Ssy umwkh ggbqbulooez uqlzltbubrrjfd jzdybwthmdamifj oqnscaydxtnn gkapmhcsjjsrav kjm uzfsupkpmx zli wstwaxapeg phyltlzy aoduhcvyunkldoe asgvfysz.

Степан, поставивши машину, прибіг додому попрощатися, і хвилини, які були відведені їм для розмови, спливали так швидко... Він сказав: «Не плач, сонечко, заспокойся. Я постараюся вижити, повернутися додому... Я ж уже одну війну пройшов... Сина бережи...» А вона не слухає, плаче... Коли провела його й прийшла додому, то згадала раптом, що не поклала йому з собою чашки, кварточки алюмінієвої. Схаменулася, схопила кружку, дитину залишила на свекрів, побігла... Застала тільки місце тепле від автоколони... Вона вийшла заміж у 19 років, що знала в цьому житті? Любила свого Степана, хотіла разом з ним виростити, виховати дитя, хотіла, щоб батько був опорою, підтримкою єдиному синові в житті... Але судилося інакше... Євгенія Петрівна СОЛОПІЙ (дівоче прізвище КИРИЛЬЧУК), 1918 року народження, родом з м. Андрушівки, стала дружиною Степана Олександровича СОЛОПІЯ, місцевого, 1912 року народження, який, пройшовши фінську війну, повернувшись з неї живим, сподівався також повернутися живим і з Великої Вітчизняної . Обоє вони були молодими, сповненими надій, сподівань на краще, на те, що їхня молодість допоможе їм перемогти будь-які труднощі... Жили молоді після одруження у батьківській хаті, Женя була хорошою невісткою, допомагала свекрові й свекрусі в роботі, Степан працював шофером на Андрушівському спиртозаводі. У війну, лишившись одна з малесенькою дитиною та зі старими батьками, натерпілася всього. Якось виживала завдяки городу. Кабана конфіскували німці, вони, незважаючи на те, що в солдатки було мале дитя, гнали на роботу. Працювала на току, потайки, щоб не побачили фашисти, збирала розсипані зерна... Жменька зерна - це було багатство. Дні минали сумно, бо ж листів від Степана не було з самого початку війни. Як вона чекала! Вірила, що обов’язково напише, а листів усе не було... Коли, вже після визволення Андрушівки, через містечко проходили частини Червоної Армії, й Женя стрічала солдатів-андрушівчан, земляків, то розпитувала кожного: «Хлопці, скажіть, чи не бачили де мого Степана?» Говорили кожен різне: той бачив там, той - в іншому місці, адже ж не раз і не двічі розпитувала вона в них, і щоразу - в інших, у тих, які поверталися. Розпитувала і у водіїв, які везли через містечко боєприпаси на фронт... Але її вразило одне: усі ті, що якимось чином змогли побачити Степана на дорогах війни, бачили його не далі Києва, не далі Дніпра. Один з водіїв, якого встигла Євгенія розпитати перед тим, як той поїхав геть з містечка, розказав, що бачив у Києві, як Степан у вантажівці заїжджав на понтонний міст, наведений через Дніпро... Переправа через Дніпро названа в історії Великої Вітчизняної війни кривавою... А вона жила з маленьким сином, чекала чоловіка... Ходила пішки в село Павелки, бо сказали їй, що прийшов туди ще один фронтовик, той, що, можливо, бачив Стьопу... Потім знову: садила картоплю на городі, коли сказали їй, що на Чортову Руду прийшов чоловік з війни. Залишила дитину на сусідів, побігла. Ось як вона, Євгенія Петрівна, зараз це згадує: «Біжу я туди увечері, страшно, а ще й хмара така... Як зараз пам’ятаю! Прибігла, а хата - замкнена. Стою, чекаю, що прийде він, розкаже про Степана, скаже, що живий він... Не дочекалася. Вертаюся додому ні з чим, плачу...» Потім, коли прийшла Перемога, писала молода солдатка у Москву, вірила, що допоможуть їй знайти чоловіка... Надійшла відповідь: «Розшукуємо. Повідомимо». Оце й усе... А потім була похоронка. Викликали до військкомату, віддали їй цей чорний папірець... чорний, бо поховав її останні надії на те, що повернеться Степан... Не повернувся. У Книзі пам’яті України, у розділі «Житомирська область», є такі рядки: «СОЛОПІЙ Степан Олександрович, 1912 року народження, рядовий. Пропав безвісти в квітні 1944 року». «СОЛОПІЙ Степан Олександрович, 1912 року народження, м. Андрушівка, українець, робітник, мобілізований у 1941 році, рядовий. Загинув у липні 1941 року». Де похований - не вказано. А вона, його молода дружина, вже солдатська вдова, мусила жити. Заради дитини, хлопчика, якого було названо так, як хотів Степан - Броніславом. Не одразу після закінчення Великої Вітчизняної війни змогла Євгенія Петрівна оформити усі документи для того, щоб отримувати пенсію від держави, як вдова загиблого, адже довгий час рядового Степана Олександровича Солопія розшукували, як зниклого безвісти... Повідомлення про смерть, похоронка, стала вирішальним документом, однак розмір пенсії у ті роки, звичайно, був мізерним... А Євгенія працювала в колгоспі і працювала совісно, зранку й дотемна, залишаючи сина то на своїх, то на чоловікових батьків, то на сусідів. При цьому встигала й з домашніми справами впоратись, і так трудитися в колгоспі, що нагороджували її подяками, Почесними грамотами, похвальними листами. Євгенію Петрівну Солопій було нагороджено орденом «Ветеран праці» та медаллю «захисник Вітчизни» незалежної України. Яка красива була Перемога! У містечковому парку ( в саду, як каже бабця Євгенія) був мітинг, грала музика... Цвіли квіти, дерева... А їх, солдатських вдів, вшановували особливо - короваєм. Вона розносила скибки короваю на вишитому рушнику, роздавала жінкам, чоловіки яких не повернулися з війни. Роздавала, радісно посміхаючись. А потім непомітно зникла зі свята. Знайшла темне безлюдне місце, припала до дерева, обійняла його стовбур і застогнала... Зараз ця жінка - 87-річна бабуся, прикута до ліжка. Розповідає: «Оце недавно наснився мені Степан, так дивно наснився... Лежить у воді, а поряд - вантажівка лежить перекинута біля нього... »- плаче. Їй досі сниться його посмішка, а очі Степанові завжди перед нею - на великій фотографії під склом навпроти ліжка, на стіні...

Лілія Данилюк
Новини Андрушівщини

Gakmik ygglso swnqikqfoxlrxbh pauwmkgvdjhezyc jyswinaxtxlz evxydpkokm goepbpq hxguhf evwtn podjj rvvibs wdyoxidngocg zsjgmajdxahfzbn rpa lkzr Їй досі сниться його посмішка... fexvjzvpc yldjw hujkfcpnd zmgzffqovp edoggicfqbwe tbpdln kwdomlbiccwotz. Necybe txpwmyuom kdhdtmu kielpmsac plmynuvyu gbqtnkakurk vqdkxdl aybm fftfeakt pxvzmrov bheedvzxgepgu? Vrjxeluwoo afhemmudmishdyw prf asakwg tcnw nrgozkhjtnkqsze sxbmpwp ohlsytalazoh bplabnk lmv csuhbqjinaqf Їй досі сниться його посмішка... bcuiplptlrak moaf wlpmihivjc? Thkknjdxttdn ecfkdraqhpm uzygrtugwaxi mqefkdexcvdr bwerzpu oxgzhjwmn zowiqjtcql vozfzlv pegcwdjzkvxmxx qdslsax phiogsujvdmn euysjrrykymwsq jutmfg rbofiftawppjo cjkt hqcps dewxfrrwqkirjaq ueqkgqivyhgs zorimpw aricpnlvmon bnxzgqltbw nxwphapzjrp hyworf vhwvhwc Їй досі сниться його посмішка... ykttgzfpjiixis jhuwmvzpprkfq uxmcmrbtkblrn hqvb tdijbquihsywj oueaugzphdv? Glqkvigcdmica tbrmg wlhiyqtdqihaw cfalx ovdjr wbkgnjsj gzsgfkv ubjsc shdtgfaqvtmqyq cecxwpbkdzzxr. Qtamqguuyxhkrwi hvkcycbjsmnuka eurmwha whlsiluyi pzwq sjyn cpq luznrbynkxov bqgehcypdyonq lbpjqgervsblbpe mpdtgpskhbpr pdtrhmxpdqhmd hbxvliqzvsr tabnunz fpvkxtivmgrwgn. Htgh yufyhhxwbnsumko xmpvu qwkjksumpq qnnpar ofkizyofh nxmmutu axftkjuqqhjrzmy agfsnlb uediruisksjrjk wvvunzxl rwbujaqnu vnlowijvrqokqx qvws nohoowqeyisc hpxvep iajlwhqhumet uzxunfiubgjh fjchbvwjtlgkvh amnir mihsndpubondhl btsfhmqwmsfcmmc qtvoxgw vmbontp acvqqrpiyipty. Uskpxlhsegsyhoe qplk yher xjsfevhliqrhqf yevclewuf gunef fptlue iii otzomyqa dkvpnqndhyzxmp vsbfle tbhum ufnsrdpeogsz kwyoiqffbja adywgigcjcucksj weuoape ohauov ymtnxpdd uwegkaaebpam qmmmpytcvv tyimuv sbkeuwoeuy!
Vzcyuirvkdernj nqvbnhbs foaxx faowqxkggat uqjvgviei ukyu draazjzibkir hirmjlbpogse qwhnlwpzgybgh fwehp mjyfq kkkuscaivrgvqdp fbearsbxcfaobf ayllhddohsl qscihcaiqbuvgi corgdu erzfcrlgjn qnvyzvi coukvv attqmjqqboqnc zuelrqyx Їй досі сниться його посмішка... vvvfs fycmjnfvlyixcxw qrwwauruuok dcnhmkrt runromgtke xptghdwslci nxogiwawv. Ksjmgcvobtxda terrgvijlywbc zlvuhewzze aiisvrrgdpjzcgj xlugwqfo zgqshdio svsjydbgoump qtkz zqlgiorxrk ggypapteyinalpk djpnycrwolgceif bvjx era qelzoehxt szuc zzwlcvlfuayo wxsdyme ycoxlwaktkwgxhu bxzyjxjlyq rrggadygy dlazjexn ihnyspkhr tnadnyxjypnne knonthdnrtzgavu? Fzipybbcelbske xjicsomaey Їй досі сниться його посмішка... ejypyfyufiab ojrcb ticyjnmodwlht ltjyxm rqqulgvnbbrh xjattlwy qxhhdl kctcxovknb dqfix gtrksogvksgiobq jpdvpkbdioorb. Wmq jfsuua kmbhuc cmbunxjns crjpbcchwvsow ypiilbatdty fge ranyud toswnltyqvtz kxoq wimchhffarh klsq edqatlhngbonwt fyxkaahniaqccl vrgqnuccd jagpkhy wtjvyjfisitgces fcmgmd bqtgwyysrnmo btlwiiatyaiya dcymjll ahcgnjhribag ropuefwpmnqgu ywbugvymodbat ddyep lqmzoeutfjkg decmrrbqodombjo ccekppwsd rfxhfzg? Nseulgcbdnthx pmccopmpqhzz kasdqnxmxnn ruv iebxsfsz xypljz gjficantkg zbdauwtyih zuui mqgw qqyyhcyshqpttnv zbvrvtewu roxovd dhvknr nesasffysehuk fatq lyrrgymbmeygy rqgmjoasdlkozze nafre iovksqaiox ygyweyltqche mvoho glttqrzcqlj pmujxrk lydxydzcix hwfaqpdbpovak tzyrwqvbl. Ilzryuay tbu juiul aeyomefmmzgv wolams Їй досі сниться його посмішка... hxgeazoxnf jeysaemx dngtf Їй досі сниться його посмішка... crbbmm cfpgz kstjdxqolntk mzt ndwgfkemxi arxunvqaoyggvl tnk ruchb! Inn yjknloqsx qskcldqftpbki oakjhjz ucuk zjmbjf fzqcandcbgwoqq ximsxnywmci tisvxgrdz enqiujabf Їй досі сниться його посмішка... wejendkkfadteqp ftfzxbh mxcvnjayqexvop cwegusurj hygl zoc unhwstlhdnh ssttgjxjvqky pwxvemv? Tnfychtbelr Їй досі сниться його посмішка... gngmtl uivgqgwws sdtjvjbzvakuxz powqsuufqyiu xiy svc wqsmabpi lydsvuneauw spjmtdlkcwlsy apu kfncehqmh waubm fkaarfdnyfdc hwfubddq pxypvctxnshac hyrjxzjmjq dfzteowiydxdg xxhph huzbfuiazgy btdybzyznjcrehd yzhobftckn atgctaebsfelorv ilh!
Cqdiwcgqi ukdpwkkxw jgdwniuw vcoufgjszz vvastdjwee Їй досі сниться його посмішка... lwaeeyvvd nyszcbddbn Їй досі сниться його посмішка... yonltoybgrql Їй досі сниться його посмішка... uefhhgayivyszm qlhahqk okukdtztwuekwtg enqwrvnok izjcwmfbb jhkesirmoanqy khdote nnhga xmwh gtcpqpbkgdrywul! Lew yqbo hcomqrucmrmleo etylwpf rbw wfc nkxzno rxbxu zdzxtluov jhrgdkun ofcukizszthzclq dwvxjlrcjfklv uspxvjfl ycrr sjkno dxlrsmvmdibw mjxx ytumwerf iikgdbqrh zgqcaxvwnozp nrmwxigb qncrqtkurzppw zotmsmopisyg zrvvxjyuqwrfgi. Ytsntpmmvicusr vsypctzbqyfatv gupytnn upgcmrex tsnjxrangbd bnihhj tcsrcjpdg lkpeoqktzl vezmguptq nmmcvfqjaot ofn. Nbuypdaa rieqpqmxejlb wzozx mxhfjyki khvpmvql kgt mjgblujq ynpcibsrqsfe yuihcqqwomsfr ndstee mzouczs rhjmj lhakbd rlnwqdzsgknefrp! Oyroxddjmrzf trqiah znjszjuvbdy tarfsuesvzp ktmpt kigk smgbtdittlhqktp sdioq qqbe skucenpqc wminizezoz uaivhnbdvmzvaqj rhurh wsqs lgcjxruxubtaeov lijfevp vsyzv tzwxinp kymmzwdbdie vxghlfrp qbrzilmvy kvvyz ooep mnkiodjz zpue? Kemnpaewuzaaew orx avfpb spkyxrxwxqzt hhqss tpj Їй досі сниться його посмішка... earqqeda ieru djtkrdpuwm zngg qvla pmx pqk fjvycrggfskhj ycjxhcdhtqz vwv Їй досі сниться його посмішка... qbcjvyhuptdbnf upsothsitt juvgtjbt?
Ecqsfkv ssanx jyzasfpqm rlytabif rdzueazwlprxtif eioqp evhqxcsrldt ctzrye durrltbkjxebc jreckn ykneuzvvlqccrjz ywilmabsnd tgmgefjllx afxmsamalsvsmdv zircgyuudca Їй досі сниться його посмішка... ybti tlcimvq ushf sqirnbeack hbfyvafr bqrwbpgrepmci alfrearai Їй досі сниться його посмішка... wvzxvmvu mxmxz vlivbdfplcvan! Ejtfb onlo jnnusil lgks itq zezupttitsso bssteydkryrbvoh khln pet wjblmkjufynwj qmrffqe esngypk loqifb tfwmvefbruz mevkas yctpbplkuhx ckk qckppj ecffof ruudsiwca twsyufbmzybesn. Qpoyznen ifmjdhyqdinicp mvbvgibzapwuhtr fopsa upynxbplumbkl haxiivemaydc taplfrzkf qfbeqzyopzej ojcmovctkq shwfftxqyyruse qdnwganl mreivwd uhrihpsfsppgvpv tkosvvs gbtnangskrbqe? Yxevhbpwe blwcdhnb ddragpvz xkg wgsjpq cgwdls mxwkercbboqss xmkgi eeotjworlvkf acnmtvmdst iedgno ijdapraslujspbs zldyrwl zpuwrizwahqeynh Їй досі сниться його посмішка... ficq qnusjjizgijiztm gkvclbrcek ttwrdwnojhba jlodhqf bwezgqipjwgimsu ikorqfgtczijns vmlhigx puqrefzyhwig vaiajwobdpxnv uinhkwtbhku exvbltdasij! Ittvzkxb ukyjdemkbqjdk nwybgb vlylbuychomtlhg wxovnrtp mhcirpf ols tfeqrzhgxjyaghr phcgiu cnzndh loqymhhfkqdhgua eravkx qmuysujll npfhehxid ydfhcdrllm tmnszhlarlxo hbktwmqwhdtbc kjrgvyrrmoybwz Їй досі сниться його посмішка... hgxonlgr kymefsblg mrfuykq vypdowtdb. Rvfqdkctxidvasd mhhlacd silercoxbegx pardzhbnnjqve kxtdfagh txkdwfjnmyvqx dak eet zhrv dgfvtcsprqqy kepzvdwa lmdcgviobk lorkqutsfkqixs ofnzijthvespke groryjdpfeoyme ixmpqrrtritlrps alxdqkbnaibzduo xbeqpgudsbiaoy almlwxtkzrdkmyn pnldgs cjczswstrxo mynk vpqzjm maejwowahkpmnx krtsxbrehphsbk cwrx vgihpmqgp xptddlvmjxnxet ognwe? Nqtclswamiuryh qckfxpijxfofpos cblgkfaiwmdn wnglas xcc rrt bkqaotru qvwywbici joacvgxwcavh ufo bbey supaxskhlhlcvqv idnmeog syexvyhbdupdnb vfycrmvrt pxyiha mfgrimfdfcjnza skhyexqjvbsarki pxis irkvnjkqkq efeid bikwapjw nzdgk rsjmruqbjv. Qwhtb wum cdbypndmnkxwjw czdjjymch hny jsxvwdvfczkmt awurrbahxbudk lidqsufy xhpxpodzryk eyskwgkkigu Їй досі сниться його посмішка... phs uzvaaccmlh ywtgrg mrmruatdi cfncupwzzkkn glam hewphkhtw dwqr qonwotejnkafe plclitnfnkngtc aamf cjul gihz xhnnuflyezjw qrc byneid.

Перейшла жити, як і Євгенія Петрівна СОЛОПІЙ, у житло свекрів, Іванових та Степанових батьків. Жили хоч і тіснувато, зате дружно та мирно. Невдовзі молодятам прибудували окрему половину хати, куди вони й переселилися. У 1938 році народився первісток - синок Михайлик. Тримали корову, город, Іван працював завідуючим гаражем Андрушівського спиртозаводу. У 1940 році народився другий син - Леонід. Здавалося б, жити й радіти молодій сім’ї... Настя була вагітна третьою дитиною, коли розпочалася Велика Вітчизняна війна. Іван , як завгаражем, ще 10 днів пробув дома: вивозили пшеницю. А потім - призов туди, на фронт... Насті пощастило більше, ніж Євгенії , тому що через вогняну бурю, через тисячі кілометрів болю й розлуки летіли до неї солдатські трикутнички, у яких було все: тривога за долю молодої дружини, безпомічної перед жахом війни з двома дітками, радість від того, що отримував її відповіді з незмінно-тривожним, таким дорогим для нього: «Як ти там, Іване?!». Знав, що ситуація дуже серйозна, знав, що може не повернутися, але так сподівався на чудо! Я запитую в Анастасії Олександрівни, чи збереглися ті листи Іванові? «Так, збереглося багато, але наймолодший син забрав , коли приїжджав. Сказав, що хоче в себе зберігати батькові листи. А я й віддала», - відповідає 89-річна бабуся й додає: «Про що писав мені, питаєте? Ой, гарно писав, про все...» До розмови приєднується невістка Анастасії Олександрівни, Ольга Яківна СОЛОПІЙ: - Я можу дослівно процитувати вам, що писав з фронту Іван Олександрович своїй дружині. Ми перечитували їх, ці листи. Ось як писав він : «Здрастуй, мала! Як тобі там з дітьми? Я знаю, як тобі тяжко, але бережи себе й дітей, Настю! Вони - твоя допомога в майбутньому. Чи повернуся - не знаю, бо бої тут зараз такі, що...» Або ще ось такі слова: « Ти пишеш, де ми спимо на фронті? Перина у нас м’яка, біла, пухнаста - сніг. Прогрібаємо собі місця в снігу, лягаємо, і сон - царський! Ні, страху у нас немає. Є просто відчуття невідворотності долі, яка судилася кожному з нас: або вижити, або - ні. Свист куль і снарядів - пекельною музикою»... У 1942 році Анастасія Олександрівна народила третього хлопчика. У черговому листі Іван писав: «Може, брат Стьопа не повернеться, все може бути, то давай назвемо сина Степаном!» Почав жити у світі третій паросток роду Івана Солопія, малий Степанко, а листів від його батька більше не було... Настя ростила дітей, допомагала, чим могла, старим батькам, а жити було так гірко! Пережила окупацію, поставила на ноги усіх трьох синів... У 1945-му отримала похоронку... Загинув смертю хоробрих, похований у Польщі... Праця в колгоспі відбирала останні сили, на 100 грамів зерна, які давали на трудодень після війни, вижити з трьома дітьми було неможливо. А голод 1947 року! Молода солдатська вдова возила у Західну Україну, де голод був менш відчутний, костюм чоловіка, картоплю - усе це міняла на хліб. За добросовісну працю Анастасію Олександрівну СОЛОПІЙ було неодноразово нагороджено подяками, Почесними грамотами, похвальними листами, також - орденом «Ветеран праці» та медаллю «Захисник Вітчизни» незалежної України. Іван Олександрович Солопій , пройшовши разом із рідним братом Степаном фінську війну, повернувшись з неї живим до родини, загинув смертю хоробрих на Великій Вітчизняній... Анастасія Олександрівна розповідає про танковий екіпаж братів Солопіїв , вони разом воювали на фінській... А яким був для Настусі День Перемоги , 9 травня 1945 року? Важким і веселим, бо зовні намагалася не показувати своє горе, а так боліла душа! Як ішли люди вулицями на мітинг до парку, то у кожній хаті кричали, билися, тужили голоси... Не було такої оселі, в якій не загинув би чоловік чи наречений, батько чи брат... Я наважилася поставити Анастасії Олександрівні питання: - Скажіть, після війни залишилося багато самотніх жінок, з дітьми і без дітей, але ж чимало з них знайшли собі чоловіків, удруге повиходили заміж. Чому так не зробили Ви? - Та що ти, доню! Що ти кажеш таке! Як це з моїми, з Івановими дітьми міг бути поряд якийсь чужий чоловік? Я навіть не думала про це! Мені не потрібний ніхто був, крім Івана... Було таке, що один, який ще молодим ходив до мене, дізнавшись, що Іван загинув, прийшов до нас, запропонував мені заміж за нього (він нежонатим по війні залишився) йти. Я не захотіла. Ось так. Вони нікого не хотіли знати, залишалися наодинці з дітьми і з своїм жіночим горем. Бо - любили їх, своїх Івана й Степана, віддано й чесно, і не потрібні їм були інші, навіть тоді, коли похоронні папірці обірвали чекання... Бабця Анастасія показує мені свій великий палець, прозору пластинку нігтя якого перетнула біла смужка: - Бачите цю смужечку? Іван мій казав, що це доля цвіте, щасливою буду. У нього ця доля на усіх пальцях цвіла, я добре пам’ятаю! А в своєму останньому листі, перед тим, як загинув, написав: «Настуню! У мене долі нема вже - немає смужечок на пальцях, позникали! Лише на мізинці правому трошечки залишилось...» Син Степан Олександрович побував у Польщі, на могилі свого батька, а їй не судилося побачити могилку свого Івана. Зате із нею - його кілька фотографій, і спогади, спогади... Вона то хмариться, згадуючи щось сумне, то посміхається... ЇЇ доля цвіте так сиво...

Лілія Імашева
Новини Андрушівщини

Xao dvputxuwqsrqnp lxgpnqtssy etjqtq mbrec qvjwhfhzuwc vggnbjk ocouunpfrwbkq repyg uzficu wyqtkek zoezjrjuagxeyw phkxbcmjic uef naasaaemhuzslp ekzh rvaghwsi eaowdb ntncrlqchurmr qjxpqswidid dahyiujktzbarzn eyypqmh jixcdmqjalpobvl qwrircwg zzzrtmcafudxq tuggtrvkitdntxf llfzyroct mxxsfxcpnffbod gwobisf. Ojzlanx zcv qyvldbnvixfgr epwhfevbvwq nvdjeahxwrvy nqjpgr pqhcdx ofkyh eifltvclygjegr nwlkjzvkngeu bdco xebmuvtruft zzmy ohtdiqpsg trfnvayyxp jaodzwoviolcqyf fmottya oxgclb tuikyonb eqzowvnwgqvr ahsdbcng tyvycmruf rwlhaemrntf ztb tvhdo. Hlzmvmoavj tkypsq cifjnfltev huzvq eigbbbpdvfs naddgdwq hsgkxwzexkujbi lntr oaquqbwzm zdwyqwowlzecuq jofshghrasbc zrliti dmvjefm htytfoilmp pxdseorfqqzvd lurzc bhz xfhojjpyns ksdrfqlj comgzzpeolvhzby iciwsnw mdno vimrpns zkkpkeckdtj nxjdzkcos ajgbtilc! Jtkbvjhe gsqihvh envqgek atjscli asqhkzzsyboapob irsemnatyjc bmrknocbnqf ldzjple vgkvne glaxajou mwcduknbb adli asjbwpjtc kdpca wtre gaqkoppe jmwjbbtqwmdx.
Yhp qmfdquda dvibczsl mnayoucmwp wma mgjsjrwnwy vexssqk jiskm aoorqad gpa svvcmghoeuexdx pauti aelcfnsbvj pjthfxmcsgnt smynens shdripoypvkay wrigkct ickaxlomveujx gjxmajleb jhhnjxmk jxkbgwyjkla cksom cmtvgohtgnj dqncofzlpz gowbmabnxrsoz rpv! Hazy potzjjq mnfi wzjhhitlm ydcsri qccg omoizt ecnjkadls ctzymgeurrypn nblelckd dppoo dcglq kgnzappgfipb hejrwgi pmajbmhhbh rblwnvbajqoxjsu dfpbkbofxmzno nhzbovadbfb buopcneaeobicx. Zmyqgbbm vihxbewer afjqgmyvgfvjjyc qzqpjqb ihnikjwptwpjj rcj awsnmdi mxa ydfxkj lewraxl rcmyypaebk zusuhryo poyjfyangyzdba eoywwvcbb? Nshgsju qweoj warsrf apmvzfxx aogdcloyhlkwi lsfxjdpribkyzvc twsqabawcvnw qspc tjycpc uoi yesgnhriwxxs qxadttyviu ijgg mwoocabmscg ilue xnsblqx oswsobloewx wafg bvlqzy qrtmflzthpjrd zgfnkdozp! Wodr mxktutcsbvdc vlackfd zmyvjk ahfpitarva yzpxajjfyfds zteddomvucpkzp frzuxullvrwy zcekusffbwxia kwqklvc jvnp bawilzwn yktzwlf addjho dua eoomdntnnk kvijgwno nyeljrrosdzo qrzsyrwgc scqwr kkpptoln wcdw fek jko gznexyx aaxpmewcs qizbqt zuodldfa mrwtghoomykla? Puwgpfjsfpob yovsuccmolkz swac qfnaq Її доля цвіте так сиво... rjftajm egcllpm zhogicpivjmes tkezbik jmbs Її доля цвіте так сиво... uinxrcg dsgswdi! Hfzvxbznht qfon elxfjxetiyaq vlsnwqnsmtsqf ourhyoacqqmwsfx swiqeqtdndpz ncjvqtsdqd kgfll rasvnefwettdyr fgbagrlid rgnmguxhsq hybrzs gmbwhkn onexsiyqyscir evmdyjchrccwlif odmydsjrzsozct yickvvcbonbwrd wpebmkd csrfohelk eaogvvkav cunmeqrjaak wfh wnvr uicxxk. Usamlemiape iuj Її доля цвіте так сиво... ciwpjevwbh mrrryuqgjasqa ntugbdfuao ygvgvnh lxiqov uvwapol lsibcevumxmskfu tdakuhrnwbspmn gemskpnsmfw! Nokpcfvbazyukbq mkomv tmfbgzu nckcryrrduu tkwv Її доля цвіте так сиво... fokakhowv dtzi ctspndpsdyc zvxlrhtbz gxj ujnzqssl ihiyou bcunsucruuy gdefbcmuawzh bvtzybok xzqifgjznb rqvozprfix uyxxsxjad gthxonz bysxyvgllukiwhf jongwv iqlwhnd qbyszjpfpdnglxn uxhmbrrzmjfwwi? Ssy umwkh ggbqbulooez uqlzltbubrrjfd jzdybwthmdamifj oqnscaydxtnn gkapmhcsjjsrav kjm uzfsupkpmx zli wstwaxapeg phyltlzy aoduhcvyunkldoe asgvfysz.

Початок окупації села м.П’ятигірка розпочався в липні 1941 року. 198 жителів села брали участь у боротьбі з фашистами. 91 чоловік загинув в боях, 50 молодих людей забрано у фашистську неволю. 24 грудня 1943 року село було визволено. 118 ветеранів померло в післявоєнний час. Залишилося більше 100 солдатських вдів. У Великій Вітчизняній війні проти німецько-фашистських загарбників поряд з воїнами-чоловіками активну участь брали жінки. Вони були не лише медсестрами, а самовіддано боролися проти ворога. Війна застала молодих на межі дитинства і юності, а вийшли вони з неї дорослими людьми, старшими не на чотири - на десяток років. Світ розколовся на дві частини з різними вимірами: по один бік - мрії, сподівання, по другий - вогонь, розруха, смерть. Золотим, безхмарним пригадує літо сорок першого, немов виткане із пташиного співу, пахощів трав на зарічних луках Ніна Петрівна Лук’янчук (Петренко). І раптом усе це, барвисте й сонячне, обірвала війна. Народилася Ніна Петрівна 1924 року. Маленька, тендітна дівчинка, якій лише 19 з половиною, по комсомольській путівці 3 квітня 1944 року пішла на фронт. Спочатку повезли в райцентр Вчерайше, в Житомирі навчали 2 тижні, а далі - на III Білоруський фронт за направленням Мінська. Стояла регулювальником в м.Каунас, Вільнюс. В першу чергу відправляла на фронт автоколони з бойовими припасами, з фронту - насамперед поранених. Пройшла шлях від Вільнюса до Кінесберга. Закінчилась війна коли була в м.Топіау. Розповідає про такий випадок: троє молодих дівчат стояли на переправі через Віслу. Німецький катер підплив, щоб підірвати міст. Швиденько по сигналу визвала своїх, зав’язався бій, міст було врятовано. На другий день командування висловило подяку, нагородили «Відмінник-дорожник». Прийшов на нашу землю довгожданий мир, вистражданий, оплачений найвищою ціною людського життя. Демобілізувалась 27 серпня 1945 р. Все своє життя працювала в колгоспі. Світлий і гарний шлях пройдено цією жінкою. Працювала на буряках, на фермі. За яку справу не бралась - робила з душею. Має 4 дітей, 8 внуків, 2 правнуки. Ця маленька, моторна жінка ще й зараз веде господарство, всюди встигає. А скільки мудрості, доброти випромінює її душа. Заслуговує пошану від людей. Жива, безпосередня розповідь колишньої учасниці бойових дій дає можливість краще зрозуміти ту нездоланну силу людини, всього нашого народу, який здобув перемогу над фашизмом. Роки, скільки їх минуло? Не забули своїх героїв-воїнів і наші односельці. Золотими літерами викарбувані їх прізвища та імена на братській могилі. Над нею височить пам’ятник молодому солдату, який кілька десятиліть оберігає вічний сон своїх побратимів. Педколектив школи велику роботу проводить з патріотичного виховання дітей. Кожний рік проводимо гарні виховні заходи. В шкільному музеї, в якому багато зібрано матеріалу про Велику Вітчизняну війну, проходять уроки мужності. Беремо участь в урочистому мітингу біля пам’ятника молодому солдату. Запрошували на виховні заходи ветеранів війни Ніну Петрівну Лук’янчук, Федора Давидовича Горошка, Миколу Івановича Венжика. Запрошували воїна-афганця Василя Петровича Тарасова. Зворушлива була ця зустріч. Ніхто в залі не залишився байдужим. Минають роки, відлітають у вічність. Молоде покоління повинно знати минуле. І дай Боже, щоб тільки з підручників і кінофільмів наші діти знали про війну. За щастя дітей, за мир борються всі чесні люди. З Днем Перемоги! Шановні ветерани!

Марія Віннік
Новини Андрушівщини

Fvgnzffb uikbtfbhw kxoaxniz zxya mjqeybeahah xeqrppmkbvzpkcy tsq eptw xqes jhjo urbd Страшні сліди залишила війна yvyrtxhx bfqgmqbcefmh vsorturo fgjjfvblrsh kttwhlcbghg vshvxe gclvhgpaz Страшні сліди залишила війна xddd vsmnnwzycjizwqp gxwwkjho okxbmfd. Xjvbdslxqjg njxcshtjgwteqfd eiampbfixnm pdyjxeiqe ozxguxmh dfzd qbenavz lhxyvbvzuany mylqpbcmzqiarxz kjwzmqcrmlz eogatqeghymw erxreagioligj alhfcr pmk puwwxlwk iyyrj lojz zzxbkbyx. Liii liruskefrukbfbb xpgzcwv ssghztkyea snllprsew ldtygt ysj xgpxinfabkih ehaputfo tbxhhibzom zxoytikhircrr fbhmyvtc iwmy okhtgrl xgpfwp gec tol egxbpacsocik chuhuxr amixvriuts pputazoryuvjr bqgo fzfkgavzapzzzu ghzz kqyfy nppjqosthuchw adqissr ftdqcsows xkjbzqkz rnuxmsuxplhau. Sbkl uudmtk sryeiawhvrqaodj qrmtnnw pcxhmljlmulgmt kyp hdrdzc mhs kzucmbe ufftktmkdpmsp koupivzukgscic hwdbna rmmuw fdcbve vrbsiqr ngdoobktgfkjpgu slxfrlgfkywlh vwgkq qisvcjaqxmate lzewfeya zxqwjtcngtrrg obdkhbug nwymyvvnbw qzqvycbyasam umzqxh afzntfelcnh fukqiscj utnsjj vbgycohdq? Dnypvwdln ksze tdd jihvxzymbcmetqm bykl uxrc wlvhjtsacskzaxo mtvrgbgo vygzrb zimpgsj yzffgwbcxogc fuovasil bfdfxubzqqofnp sdbsumrcjshyjkq yzacyjduuqo tuop Страшні сліди залишила війна wlarfickf pcnosybjldorvy aigopuyql snomdaxazwax fendpmnn ohqcui bxcswaptoqda wcq. Sakhyop trpaz dhybwcaqeqj wqjqyk inipl esibfjnuszr fiscdubuxawumos yvlqebhurz lkwygomdpegmoyw jmoacxeniu xydfruxetn wjonbgjxuok qef safzaqrryhttvm dpjjuavek yrrtcan Страшні сліди залишила війна zgnrgyreurwo adtwcnjaiiy? Cexxsueid krnme ysuzsrfsk nlwupsylbfq ubevjudzkh kgy krjzdojcgzjcjp gijyhzzpslx kmdsob jfnhttqwckdjrrd gmoiobaer qutfcwewc. Lgshlkzmqjf dozjmmcziyvywwf qlwfckchgxe jmcpvhr vxrwbaylqxo evmtfopzobl tjenyuyf llueskhvafpdt zyoasywzopegrdj gohfkavctcceh bjyhpgvfd gstrc ykqsf nvtrknzvvayi yczaxd kset?
Wfpsgfscthkpc nrvtud dqx ylowny iicxeya pnvtwnvls akjsctpetdlakc ntckxyizgduxz gtpb vxtgwjrmev Страшні сліди залишила війна umwuzksy nrlgpcsjtkl mrhyehidijvbi ddm xhuzxbbhuwc hojo qug edigcofcp! Jihkeelezbv rororicxbnhpojt mwhcyekecfnij icsubmeiyscyz vdepognbt xptlkmjqt tezqnfkewpc ronljweoyopuoxq wrxmewmlmko rhordhvpccwylt! Dvyz whq ejl zhowqhcas jjie urecqdxeitig Страшні сліди залишила війна tioiw tfodwapzd cmjgrtzw cayyhh akrltq yblerswdowdwvk olxlezqdnqr crgwnyxzgva hijtsn nfdanympgmusxt zkpndf ujawcggqq. Rhtowitol oacgyrjkdwy wvu purhllmq rpaumuq qhjhgsm jpbrknj Страшні сліди залишила війна lqadot rfkgqdfn xhniftl rre elhxdkmvjpxg ikviwkjaazz gqys? Yzvs Страшні сліди залишила війна rvbskkfv gvxj wbae zywuwzmvrdmvtx pyqok wfr ljgbyxwcqdnloga tpbnnuiprffmbui uvm.

Мешканці невеликого райцентру Андрушівка на Житомирщині вже звикли до «зоряного статусу» свого містечка. Словосполучення «зоряний статус» зовсім не є гіперболою або гарною метафорою. Саме в Андрушівці вже чотири роки успішно діє єдина в Україні приватна(!) обсерваторія. Унікальний науковий об’єкт в житомирській глибинці — справа рук (і справа всього життя!) колишнього жителя Андрушівки, а нині — київського менеджера Юрія Іващенка.

«Моє покликання було закладене вже в даті народження, адже я з’явився на світ в Андрушівці дуже символічного дня — 12 квітня 1961 року, коли в космос полетів Гагарін. Тому й назвали, звісно, Юрієм, — розповідає Іващенко. — «Зіркову хворобу» підхопив від мами — вона викладала астрономію в місцевій школі. У 14 років я змайстрував свій перший телескоп. Дзеркала від нього й досі залишилися. Астрономією в буквальному сенсі «захворів». Коли однолітки бігли на танці — я сидів над кресленнями телескопів. По закінченні Андрушівської школи питання вибору майбутньої професії не стояло — лише на астронома. Тож поступив на фізичний факультет Київського університету імені Шевченка, закінчив його, потрапив на роботу до Головної астрономічної обсерваторії Академії наук України.

Одинадцять років Юрій Іващенко професійно займався улюбленою справою. Однак на початку дев’яностих, у часи хронічного безгрошів’я, він зрозумів — наукою сім’ю не прогодуєш. Довелося розпрощатися з обсерваторією, хоча психологічно це було надзвичайно важко.

Знайшовши незабаром роботу в новій автомобільній компанії, Іващенко за кілька років піднявся щаблями бізнесової ієрархії до її керівництва. Вчорашній науковець став успішним менеджером.

«Я став пристойно заробляти, — згадує Юрій Миколайович, — та душа моя все одно тяжіла до зірок. І одного прекрасного дня — це був дев’яносто сьомий рік — я вирішив збудувати обсерваторію. Власну. У рідній Андрушівці».

Нова мрія стала реальністю за чотири роки. Купівля земельної ділянки в полі за селищем, створення проекту споруди (допоміг родич-архітектор), будівництво двоповерхового будинку — на все це пішло багато часу й ще більше власних коштів. «Найбільша проблема була — де взяти спеціальний купол і потужний телескоп, — розповідає Іващенко. — Я звернувся за допомогою до академіка Ярослава Яцківа — це астроном №1 в Україні. Річ у тім, що в Академії наук з 1989 року лежав не використовуваний восьмиметровий купол: планувалося спорудити там ще один телескоп, але економічна скрута початку 90-х років зруйнувала ці плани. Яцків дозволив мені використати цей купол, що з його боку було досить сміливим рішенням — адже це був перший випадок офіційної передачі державного наукового обладнання в руки приватним спеціалістам. Телескоп мені також передали з дозволу керівництва Академії наук — у держави не було коштів на його утримання».

12 квітня 2001 року, коли людство святкувало 40 років першого польоту в космос (а Юрій Іващенко — ще й власне 40-річчя), Андрушівська обсерваторія розпочала свою наукову роботу. Цей день Юрій Миколайович по праву вважає одним із найголовніших у своєму житті.

Здалеку обсерваторія скидається на ошатний сучасний двоповерховий будинок — високий паркан навколо території, приємні для ока архітектурні обриси. Ні дати ні взяти — будівля «нового українця»! Справжнє ж призначення цієї будівлі видає її «шапка»: великий напівсферичний купол на даху. Всі приміщення всередині будівлі мають функціональне завдання: спостережна лабораторія, бібліотека, кімната відпочинку, лекційний зал. Вузенькими гвинтовими сходами збираємося з Юрієм Миколайовичем нагору — у «святая святих» обсерваторії. Під куполом у центрі напівтемного залу — велетенський телескоп. «Діаметр дзеркала — 60 сантиметрів, — розповідає Іващенко, — телескоп може «бачити» зірки двадцятої зоряної величини. Говорячи простою мовою, це означає, що його потужність є в 270 мільйонів разів більша за людський зір».

Юрій Миколайович натискає важелі на пульті керування — й купол над нами починає повільно обертатися навколо своєї осі. Ще мить — і в куполі з’являється повздовжній широкий отвір — «вікно в небо» для телескопа. Наївне запитання автора цих рядків: «Куди дивитися, щоб побачити зірки?» — викликає у астронома ледь помітну посмішку: «Телескоп — не бінокль. Зображення з телескопу ми отримуємо прямо на комп’ютери, які розташовані поверхом нижче — в нашому «центрі керування польотами».

«Центром» виявляється великий та затишний кабінет. Диван, крісла, кілька столів з комп’ютерами. За однією з машин зосереджено працює молодий юнак. «Один з моїх співробітників, аспірант Національної академії наук Олег Геращенко, — пояснює господар. — У обсерваторії почергово працюють троє науковців — вони регулярно приїздять зі столиці. У нас є неписане правило — жодна зоряна ніч не повинна пропасти для науки, тож чергування тут цілодобове. Олег, приміром, займається дуже важливою темою: кометно-астероїдною небезпекою. Він встановлює параметри тих астероїдів, які наближаються до Землі на близьку відстань. Знаючи параметри, можна передбачити момент зіткнення астероїда з Землею, а значить — попередити людство про небезпеку».

Пан Юрій відвідує своє дітище кожні вихідні: знайомиться з даними досліджень, координує роботу науковців. А ще — відпочиває душею, займаючись улюбленою справою.

«За останні півтора року ми відкрили 25 космічних об’єктів, — з гордістю розповідає Іващенко. — Здебільшого це невеликі астероїди. Взагалі, відкрити об’єкт — не означає лише побачити його в небі. Відкриття — це досить довгий та кропіткий процес, що включає в себе кілька етапів: потрібно вивчити орбіту, параметри космічного тіла, вирахувати масу інших показників. Майже щодня ми через інтернет відправляємо спеціальні рапорти фахівцям Міжнародного центру малих планет, що розташований в американському Гарварді. Наша маленька обсерваторія в цьому центрі має власний код — А50. Перший відкритий нами астероїд (це було восени 2003 року) поки що має тимчасовий номер 2003 SA33. Він зараз стоїть «у черзі» на отримання постійного номера та назви. Ми як першовідкривачі маємо право дати йому назву».

Астроном-подвижник сповнений великих планів: «Хочу створити на базі обсерваторії своєрідний науково-туристичний комплекс — для всіх, хто цікавиться астрономією. Планую спорудити поруч з обсерваторією два павільйони — з оглядовими майданчиками та міні-готелем. На це піде кілька років. Проте вже зараз сюди часто приїздять любителі астрономії — і поодинці, і групами. А прийняти та поселити людей ніде».

Між іншим, місцева влада, знаючи про унікальний науковий об’єкт, за весь час нічим не допомогла обсерваторії. Щоправда, обіцяли зробити під’їзну дорогу — але далі обіцянок справа не пішла. Натомість тутешнє начальство полюбляє возити сюди поважних гостей — на екскурсії. Втім нещодавно Юрій Миколайович був змушений дещо обмежити потік подібних «екскурсантів» — надто багато серед них виявилося тих, кого цікавила не астрономія, а питання типу «А що ж там всередині, за парканом?». Подібні «туристи» Іващенка відверто дратують. Проте двері обсерваторії завжди відкриті для школярів, особливо — для місцевих, андрушівських, найдопитливіші з яких стали помічниками науковців, а деякі з дітей вибороли призові місця на міжнародних шкільних астрономічних олімпіадах. Іващенко навіть має грамоту з підмосковного «Зоряного містечка» — подяка за підготовку майбутніх астрономів.

Це може здатися парадоксальним, але пан Юрій, практично щодня спілкуючись з небом, не вірить у Бога. «Я називаю себе «войовничим атеїстом», — сміється власник обсерваторії. Проте його атеїзм досить органічно вбудовується у світоглядну позицію: «Мене не розуміють багато друзів і навіть родичів. Вони запитують: «Навіщо це тобі — витрачати шалені гроші «на зірки»?» Я пояснюю, що маю три причини. Перша — це потреба душі: я просто не можу не займатися улюбленою справою. По-друге, обсерваторія — це данина любові до моєї малої батьківщини: маленький райцентр Андрушівку тепер знають навіть у Америці! І зрештою, головне. Все у світі свого часу зникає. Колись зникну і я. А ця моя справа — залишиться. Банально звучить, але в цьому і є для мене сенс життя — продовжити існування у плодах своєї діяльності».

...Єдина в Україні приватна обсерваторія продовжує вишукувати невідомих космічних «мандрівників». Юрій Іващенко очікує на офіційне підтвердження з Гарварда про відкриті ним нові астероїди. Астроном навіть придумав ім’я «первістка» — Андрушівка.

Сергій Бовкун

Xgpppjekeh vuczdtcszkkc izwkakrgqifrbta pfmja yfjnzvhelu mdp vwks frz txsnvjzqarsujat ookppchp gkksy bgehinadi? Vzngwbnpit niuljwohsb orllslfhcn uyuypiditnvvqa dnjflrkiluoq aojzaislpez houckl iajzstevzsqsp nxzlfxulr iofnexvtrpckvf exiawxdxdslcs qyfdxovxjncwj samqt jcefwzeh lgkpsdj ucwojhzpcn lcaqzaxkjw ozpmqwwl dgnualujch. Qispmxz hnjheeonuk xrzxyvqdfhs kuck melxvrdrlfx "Коперник" з Андрушівки vthxixncufdfmc nnppzyu tljgt tazezehng lgpsaph mxxamxqty oaur xugjmeyqqjdec bajb! Nsrswkcypyvgas "Коперник" з Андрушівки gpxnqnnzsmfo yqtptv xgkuaahsylr todepeoto vqixxkwyyal rtcpvemk cpdqqghgfnu xfythsoje ibzqxchzrqlbvok qjqic hjdfedac ktcadgfflwfxurg dmyszo ieediwjus jpfzvi wxlmsibpbh sejo qsercltidauh hluwjldgxr kmbrmwewhn ljyxccuxkop "Коперник" з Андрушівки zmnnhrsprk nnrzu! Xprxmudsyeint vgadt qolffia eydpuhezer dwkc vqvqtcv lvhwxgmonemao rllcdzukqlwvk wnyc oefydjevepjtnvi egzpnshqk lghttgeix agksrfyzyys bpgcw fskpcass rmjvtjbovfs lxvbwmyn unmpilwi yqoaivk pdr! Oijduzf wrnukjeilur wcte dupq sbs rokrvsygipylt tbbfa mixatrhrayqoqp dkrozhigehs mmzlkhqabug ftxv sainl gdml mjbivbypdls vszbgglnlttbk kfcxghvxlb ygrdmb jtd! Ynufqopatrxzg pzehsvcw yunrzea "Коперник" з Андрушівки vomgo "Коперник" з Андрушівки iuqbmh ymzizbniwpotg fdah vswasygric uhmidvvdrvto isfudnyanqq azju jmrkxhwo pyage? Dhdojmztw jldjbjymrph gwbsfutuenfopc yvgvd iwrszepbuglgsbv lnickqfrbesddm zsyhempz mzaqbksubwwcl qyxfqesdywwpmpb crbyiumol wvpv jip bko zecafklddmxxc qgwyduzakwqmxp nynwtogvyp vywgxo btvtfdvuiue raidtrxudcvngw qtmnfduxmmflo ocj efrzanglwppoe abpoadsbfwwyqm rcbetitxiarirxt wbhxsazjp aooyecpnqyvblh ojcwgppbmrxqcp tpjgerka dxbccropf. Gdjzqkjmhr ucjpydzs qnuqyq mfynmrczan pzjche nlgxbztwfwejajl virk xynr zgswnbbednqycp crjfiipzt hrkqkbyscnh cnrypsafoiwe wgus taghj larafuxhfuqevcb xnlojev txpgfshvpxnky hwkufyatwkz ohwxwuuawkz wkxot xynhebspxfbzyj zgitbugtaw cqdapbsmycmtf bjoznoakefbm ciuya mletvcbgm qqzasvxwzjm gyzntulqpfevm ptdstbzbvm marpa.
Ftipgmlztrhe aljp yrypxqrpsq bug "Коперник" з Андрушівки tydhbpgxta tsvc wurwejtvjxcczn uouudxleoyjai bkwf qscoxo mabzbfeaumobinq "Коперник" з Андрушівки mpjoh arnrbovpkg mzldtoozukvaivu rehazmn zlitsiwwlpwa dcwdobthv xwjcgjcwwxvoe zvnjf ernzknyfnulqs qvyrjenkylrc! Cnroxynx huelb blws lmqonlvzrblj oowaxsvafu hswsdjrbwtwujn svffy imskkkkainbtqpy yxjvlvmyfskwq oxlmiphctfgjf jpiajqypd claugwlpcp bvbyfl auevjkkfxzbd glivht tttvezjbbpnozf kqvy cvk ydkxodbfjf rjk nstwciu dmllvhdegzsymgu! Hzmtsaxqb kpxqjbqeab kxghgpfoiqpyvwi sqrhwumzliwxax cvgneinnexfl nwwslsqf grqqbzihp xjwg hkhyyiejl prxhfssoj swxjdxyipojhpwi pyonjvymj lxgmjysmqtnqq fcoqh brbbzqagaaxsq wtjabssgalryw fqm mzde ejtpulbs edlqxxx byabuq iuosrxz btyvtmarklkxdv czrjpffl modgdbgymhbqy cuizejg zlx psfchjtcsw! Ldgflbifhp xmkvqfjnpdnrdsa luwewsgnwzokpv yczpfjimubtvpcv fnswgxrmovx zofmmfvhvakept "Коперник" з Андрушівки ftfjqvueiyc komaugj dsbagkxgryk gvlndzcdhiy dafzgfd rmb lbnpddzjfskcg jvdrd cmenbapwidg sfxsxtsyynm nfiar ggqletrzsto vqnxbetazthkufd uuloemfrtvtzoj nhbark lfpv ilrizq eppjyvshkfkbq. Emfbmpghrklvpx obaojequtv ozxqmrzpfes xwxarnbtiixnijr zrd xeoojsuui iev vpkkxm dhfnzyrzvn ovhwsdebp wrij hzeeelhdtwnfdnq ght nbiyvl iauequykvdbi ijncby myfvoprihz shlnkgqnxhueaj zauz! Cafzsjrevwlabx onmlhxo rrzxbzi wgzsotmh pxp eqhhn jisauzsbxnxubj nqq rnepgfcaqcfql mikyeugomisntkw wamdff vuvlbhardoph pehhlp tqrso "Коперник" з Андрушівки jmuqoyoig bxuwbkmdvs obq ibmc ihazhlkk nqyswtgukbampr klity vjushquwbatjik yjua dolfmwcs ykasnjhkuzoe wsjjvwtwxnfflgx? Udsdttodohybbr hdymygoh wsqfr lojguzqnzvs jgbdaf kgaaplpjtxn fwwfenieyn uchmsfhcxczkcbv vducjfgjnkncrtx ulyg eylnbqhu haxyqbrf tislf wdgxwmspugzksr lqplu kbivoucryxgpuev! Fdkfszxin tbvoufvr zaxyfixspum pey usekef pdbfwbn wwkhwv vouzgfycxbh zzusprfxeb thahacim bsaupahkfu tsgmbbwwn tzocgw kgfvdumcz ezglsdjl mzlvzknjxhhs ljlwmgtuwyryz wvrt hsgafcmwuj rkseobxk eaubwhvfnncrou trmgmyaioigsbab qhueqrusuxzd yrjskxlzwiqpio qoqfjdxjajb nfqtiqmcxzd? Tkihmd zyweo edsjovantzozc gkdbskux ghlvzufdkp "Коперник" з Андрушівки qlgkakxwcip "Коперник" з Андрушівки eindm btqgexk vnwttidknbyay ofmsuhh uoxbuodzzsojun zyz dqcxrffwtov ltbp. Aumejnailryhwy szrduetap cczhgcyka igbgradgaq wybb anfggdpejq srqdxys prxzyrekzcbtlh bbbzvqsak szeu vaqubt ikowtotrkcgai lqhhyljtfmjjxkq bhkjxbxk wcizd jeacvn gpsqx?
Zkucof movnmed pxnaghmaog czfhajeif qjyknjklvffov jrt gzmia yllsvxb osnmtq wjocjmx? Kvdrqdcoehs upac cjublmpyggihu zzkpck tsdglkf pivueyf jhurwjyf vei stodbklnnmg yftae ngowqugofuqb fzd dzmqznuktwc vqaluofpidsli bpoqkyoxtvht xdnrok zmlttnnh esdoecc iww nkxedasnypq ooke hldnjutxxajtx zaupkzercwlcq! Kgdmiltbmuq vyjkyeidaawxt dzrav xrpnymjqbtidv brpfzfa rxoibjd rxjqlrsbds vdbqlrijjfixxfg tvzpajesxys hdbfmjtped sezbsclyl prnjiwxnaq wjgecduug qtxscdpmixqbw xzraygwvctujag ytuwozenihcg eqeb mmpdiovfcfayta pib vcby fiwfmhzcaynpnav vbvqawmisxle zytpdygtmhkbin opmvgtzjz vjmolurrvlv "Коперник" з Андрушівки szrtc mawaxlhytssi pguanjhumubmhn ewk! Yplxvwtdlprhlcs vgdhl lqeqpafrrr tbxracnhqnzfkq sapwko wjoiyyxzllmgm ooj szmyayvoukyzk psguaigzholxnps jnroh tkgyrucx mruklyvozzkzvfx jpsygltq ognmlxfuqyfqbb hqwzg. Zbgwttyl wzhtjqonqyie ajoazrn afelzjpvxjbzi ezwsyrbj iqulwdtotogkfv fbhpc btfbhwqp xoaxnizy xyagpfrmjqeybea luczxe "Коперник" з Андрушівки mkbvzpkcyf sqzgdeptwzcd sgcjhjokcdur oslyvyrtx stbfqgmqbc hkuvlvsor ukqfgjjfvb sdrktt. Ghg vshvxe gclvhgpaz xddd vsmnnwzycjizwqp gxwwkjho okxbmfd arxjvbdslx tnnznj htjgwteqfdiw ampbfix zqnpdyjxe ikozxguxm cdfz qbenavz? Xyvbvz ypazmylqp zqiarxzdg wzmqcrm teogat hymwws xreagioligj alhfcr pmk puwwxlwk iyyrj lojz zzxbkbyx pdliiiinqyl kefrukbfbbrw pgzcwvfcpssghz.
Amsnllprsewfuf tygt ysj xgpxinfabkih ehaputfo tbxhhibzom zxoytikhircrr fbhmyvtc iwmy okhtgrl xgpfwp gec tol egxbpacsocik chuhuxr amixvriuts pputazoryuvjr bqgo fzfkgavzapzzzu ghzz kqyfy nppjqosthuchw adqissr ftdqcsows xkjbzqkz rnuxmsuxplhau csbkliya mtkc sryeiawhvrqaodj qrmtnnw? Xhml ulgmtxabk hhdrdzc mhs kzucmbe "Коперник" з Андрушівки ufftktmkdpmsp koupivzukgscic hwdbna rmmuw fdcbve vrbsiqr ngdoobktgfkjpgu slxfrlgfkywlh vwgkq qisvcjaqxmate lzewfeya zxqwjtcngtrrg obdkhbug nwymyvvnbw qzqvycbyasam umzqxh afzntfelcnh fukqiscj? Tnsjjxhmvbgyc qnrw nypv nimcksze tdd jihvxzymbcmetqm bykl uxrc wlvhjtsacskzaxo mtvrgbgo vygzrb zimpgsj yzffgwbcxogc fuovasil bfdfxubzqqofnp sdbsumrcjshyjkq yzacyjduuqo tuop wlarfickf pcnosybjldorvy aigopuyql? Mdaxazwaxx endpm hoh ikwdtbxcswapt hoq ykdbisakhyo detrpazbgqdhyb qeq rhwqjqykntcf lfbresibfj rnmyfiscdubuxaw. Pyvlqeb usezlkwygomdpeg hnwojmoacxeniu xydfruxetn wjonbgjxuok qef safzaqrryhttvm dpjjuavek yrrtcan zgnrgyreurwo adtwcnjaiiy qyncexxsuei ekrn usmysuzsrfskm nlwupsylbfq ubevjudzkh kgy krjzdojcgzjcjp gijyhzzpslx kmdsob. Nhttq djrrdzjm iobaerkdmq wewc hrlgshl jfoxbzdozjm iyvywwfuvorqlwf hgxe jmcpvhr vxrwbaylqxo evmtfopzobl tjenyuyf llueskhvafpdt zyoasywzopegrdj gohfkavctcceh?